До батьківських зборів.

Тема. Вплив сім’ї на формування особистості дитини

ВСТУП

Проблеми сімейного виховання завжди привертали увагу педагогічної науки, адже сім'я - один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім'я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, притаманними українському суспільству в цілому, що негативно позначаються на внутрішньосімейній атмосфері, знижують дієвість виховної функції сім'ї, вносять далеко не завжди педагогічно виправдані зміни в її зміст, призводять до того, що сімейне виховання стає об'єктом критики з боку держави, яка вимагає підвищення відповідальності батьків за виховання дітей.

Труднощі сімейного виховання і причини, що викликають зниження виховного потенціалу сім'ї, вивчаються соціологами, психологами, педагогами. Результати проведених досліджень вказують на існування певних чинників, що зумовлюють суперечності та складності у внутрішньосімейних взаєминах між дітьми і дорослими, не зважати на які було б прикрою помилкою.

Відомо, що стиль сімейного виховання, його зміст і цілі найчастіше формуються неусвідомлено, на основі установок, традицій, наслідуваних із батьківських родин. Однак, порівняно з попередніми роками, реалії сьогодення спричинюють розвиток такого феномена як аномія, що суттєво впливає на стан сучасної української сім'ї, процес сімейного виховання дітей.

Наступним соціально-психологічним чинником, існуючим у масштабах України і справляючим вплив на розвиток інституту сім'ї, є зруйнування колишньої тоталітарної системи моральних і поведінкових цінностей без достатньої заміни її ієрархією прийнятих у цивілізованому світі загальнолюдських ідеалів і гуманних норм поведінки. Це зумовлює «розрив поколінь»: норми і догми «батьків», а особливо «дідів» заперечуються молоддю - з відмовою від досвіду пращурів та їхньої сучасної поведінки як прикладу для наслідування. Покоління розвів і культурно-технологічний «зліт», коли діти прагнуть до швидкого і різнобічного освоєння нової складної техніки, яка в недалекому минулому була для більшості сімей недоступною, а нині важко приймається «батьками». Все це призводить до масової деформації сімей, відчуженню їхніх членів один від одного. На тлі відмови від єдиної системи впливу на дітей у межах колишніх ідеологізованих канонів виявляється недостатність системи позитивного виховання молодих поколінь - у плані особистісного саморозвитку, формування вольових механізмів, духовної культури, вмінь конструктивного спілкування, вироблення ціннісних орієнтацій, утвердження моральних поведінкових норм, навичок відповідальної, соціально зумовленої, нормативної поведінки.

До причин, що знижують виховний потенціал сім'ї, відносимо також невикористання в силу об'єктивних і суб'єктивних причин ряду можливостей, які сім'я має як своєрідний виховний інститут, її певну відмежованість від здобутків психолого-педагогічної науки, зокрема незнання батьками сучасних технологій сімейного виховання дітей, мета яких полягає у поліпшенні внутрішньосімейного мікроклімату, створенні сприятливих умов для функціонування сімейного колективу, усуненні підґрунтя сімейних конфліктів як між самими дорослими членами родини, так і між батьками та дітьми.

Тонкого уміння, постійного самовдосконалення вимагає і складний процес виховання дітей, коли дорослий разом із дитиною начебто заново освоює світ, пізнає оточуючих. Нетворчий підхід до цієї складної і досить важливої справи, невміння, а іноді й небажання вникнути у потреби дітей породжує добре відому проблему поколінь, а іноді обертається значними втратами для обох сторін.

1. Сім'я як виховний інститут

Сім'я - одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла раніше, ніж нації, держави, ще за часів первісного суспільства. Саме сім'я була, є і, мабуть, завжди буде найважливішим середовищем формування та розвитку особистості, яке відповідає не тільки за соціальне відтворення населення, а й за відтворення певного способу його життя.

Для жінки сім'я - це можливість нормального існування, спокій і впевненість у собі, матеріальна і моральна підтримка, відчуття радості й щастя, повноцінне виховання дітей. Чоловіку сім'я надає стимул до життя, допомагає у подоланні утруднень і негараздів. Для дитини сім'я відіграє важливе значення насамперед тому, що дає перші й найважливіші знання про життя, про взаємини з людьми. Сім'я «створює матеріальні та моральні умови для її зростання, формує моральні життєві основи та статево-рольові установки» [6, 76].

Виховна функція сім'ї полягає у задоволенні індивідуальних потреб дорослих членів у батьківстві та материнстві, взаєминах з дітьми, їхньому вихованні, самореалізації у дітях. Завдяки реалізації цієї функції сім'я забезпечує соціалізацію молодих поколінь, їхню підготовку до майбутнього життя. У сім'ї виховуються і дорослі, і діти. Тому у виховній функції виділяють три основні аспекти.

Перший - формування особистості дитини, розвиток її здібностей та інтересів, передача від дорослих дітям накопиченого суспільством соціального досвіду, вироблення в них морально-етичних знань та способів поведінки, забезпечення розумового, фізичного та естетичного розвитку дітей.

Другий аспект - систематичний виховний вплив сімейного колективу на кожного його члена протягом усього життя.

Третій аспект - постійний вплив дітей на батьків.

З плином часу у функціях сім'ї відбуваються ті чи інші зміни: одні з функцій втрачаються, інші змінюються відповідно до нових соціальних умов. Порушення функцій сім'ї - це такі умови життєдіяльності, які утруднюють або перешкоджають виконанню нею функцій. Спричинюються такі порушення різними факторами: особистісними особливостями її членів, взаємовідносинами між ними, способом життя сім'ї тощо. Наприклад, причиною порушення виховної функції сім'ї може стати неадекватність взаємин дорослих членів між собою, відсутність, недостатність або хибність знань батьків щодо виховання дітей та ін.

Сімейне виховання засновується на емоційному, інтимному характері відносин, виявляється в глибокій кровній любові батьків до дітей і дітей до батьків. Байдужість батьків, які не задовольняють прагнення дитини до спілкування, до спільної емоційно забарвленої і значущої діяльності, призводить до затримки соціального розвитку дитячої особистості, тобто гальмуванню засвоєння нею норм, правил, звичок соціальної поведінки і навіть до формування її асоціального характеру. Це зумовлено тим, що внутрішньосімейні взаємини виступають для дитини першим специфічним зразком суспільних відносин, до яких вона залучається вже з перших днів появи на світ, і які мають значний (якщо не домінуючий) вплив на формування загальної моделі її життя в майбутньому.

Широкий спектр проблем щодо виховання дітей у сім'ї містять роботи В. Сухомлинського. Зазначаючи, що виховує дитину сім'я в цілому, її загальний дух, культура людських стосунків, педагог підкреслював, що створюють цей дух самі батьки. «Без батьківської мудрості, - писав він, - немає виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні відносини, побудовані на відповідальності, мудрій любові і вимогливості батька і матері, самі стають великою виховною силою».

Спираючись на це твердження, В. Сухомлинський визначив і сформулював певні умови успішного виховання дітей у сім'ї. До них він відносив:

- суспільну і моральну відповідальність батьків за дітей;

- сприятливий сімейний мікроклімат;

- спільну трудову діяльність батьків і дітей у сім'ї;

- розумну організацію життя і побуту.

Надаючи сімейному вихованню одну з провідних ролей у формування дитячої особистості, В. Сухомлинський особливу увагу фокусує на аналізі такого його феномену, як батьківська любов, у якій він убачав гармонію доброти й вимогливості, ласки й суворості. Однак, звертаючи увагу на роль батьківської любові у формуванні дитячої особистості, педагог водночас застерігав від помилкового її розуміння, від хибних дій, які є цілком прийнятними з погляду батьків, а насправді приносять гіркі плоди. Серед значної кількості різновидів «цієї безглуздої любові» В. Сухомлинський вирізняв три основні види: любов замилування, деспотичну любов і любов відкупу.

Любов замилування розбещує душу дитини. Основним принципом її життя стає «девіз дикуна, негідника і хулігана: все, що я бажаю, мені дозволяється, ні до кого мені діла немає, головне - моє бажання». Виховуючись в атмосфері постійного замилування, дитина не усвідомлює того, що людське співжиття регулюється певними нормами, найпростішими механізмами яких є прості слова «можна», «не можна», «треба». І тоді з неї виростає капризний, хворобливий егоїст, котрий не тільки не рахується з думками, бажаннями, потребами інших людей, навіть найрідніших - батька, матері, дідуся, бабусі, а й навіть не враховує саму можливість їх існування.

Змальовуючи негативні ознаки замилування та його наслідки, В. Сухомлинський зовсім не ратує за вияв до дітей байдужості, викорінення почуття любові до них із самої батьківської душі. Однак повсякчас говорити про це дітям, зазначає він, - значить розбещувати їх. Адже за умов, коли батьки постійно повторюють синові або дочці, що ті є найважливішою радістю і смислом їхнього життя, у дітей зміцнюється переконаність у тому, що вони роблять дорослим велику ласку, одержуючи від них матеріальні й духовні блага, вони вважають себе «центром Всесвіту, навколо якого повинні крутитися всі - мати, батько, дідусь і бабуся...».

Наступний різновид нерозумної, інстинктивної батьківської любові - це любов деспотична. Основна вада деспотизму полягає в тому, що «в дитині змалку перекручується уявлення про добре начало в людині, вона перестає вірити в людину і людяність. В обстановці деспотичного самодурства, дріб'язкових причіпок, постійних докорів маленька людина оздоблюється». В.О. Сухомлинський, звертаючись до батьків і матерів, попереджаючи їх від надмірного захоплення своєю владою, педагог радить їм поважати дитяче бажання бути хорошим, берегти його як найтонший рух людської душі, не зловживати нею, не перетворювати мудрості батьківської влади на деспотичне самодурство. А для цього батьки мають пам'ятати, що син і дочка - «така сама людина як і вони, її душа гнівно протестує, коли хтось намагається зробити її іграшкою свого свавілля».

Сім'ї, де побутує любов відкупу, не можуть дати дитині необхідний соціальний досвід, адже «вони живуть серед людей і не знають людей; їх серцям зовсім незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, насамперед ласка, співчутливість, жалість, милосердя». Аналогічні якості такі батьки формують і у своїх дітей.

Кожний з наведених різновидів нерозумної батьківської любові дає свою «клініку хвороби» дитячої особистості, веде до виникнення у неї специфічних внутрішніх утворень. Але, прийшовши ззовні, пустивши коріння в дитячій душі, ці утворення рано чи пізно виходять на поверхню, впливаючи на ціннісні орієнтації людини, її взаємини з оточуючими, ставлення до них та до навколишнього світу, значною мірою детермінують соціальний розвиток.

Звернення до сучасних наукових джерел засвідчує, що з-поміж основних компонентів виховного потенціалу сім'ї фахівці називають внутрішньосімейні взаємини. Обґрунтуванням такого підходу є твердження про те, що сім'я як певна соціальна спільнота «виступає насамперед як конкретна система зв'язку і взаємодії між її членами, що виникають з приводу задоволення їхніх різноманітних потреб». Неврахування цих особливостей внутрішньосімейних взаємин доволі часто призводить до похибок у їх розвитку - факт, що негативно впливає на формування дитячої особистості.

2. Особливості соціалізації дитини в сім’ї

сім’я Порівняно з іншими соціальними інститутами сім'я має певні особливості, що істотно впливають на становлення особистості дитини. Розглянемо їх.

1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім'ї. У результаті сім'я формує власний спосіб життя, мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспільства чи окремих його соціальних верств. Таким чином, сім'я - це суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується соціальна взаємодія загалом.

2. Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впливи. Фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орієнтаціями членів сім'ї.

3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім - людей поза сім'єю.

4. Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "зараження". При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.

Особливо значною роль сім'ї у становленні особистості дитини є на первинному етапі її соціалізації.

Так, на першій стадії (до одного року) дитина розвивається за віссю "довіра - недовіра". Ступінь розвитку почуття довіри до інших людей і світу загалом залежить насамперед від якості материнської турботи, причому не так від кількості їжі чи ласки, які здатна надати мати, як від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття стабільності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти.

На другій стадії (1-3 роки) дитина розвивається за віссю "автономія - сором і сумнів". Насамперед формується здатність до самоконтролю тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення виявів впертості і добровільності дій. Особливості такого співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно контролювати свої дії, ненав'язливо обмежуючи її в тих сферах життя, які є потенційно або реально небезпечними для дитини і оточуючих. Переживання сорому проявляються як лють, спрямована на себе, коли дитині забороняється бути самостійною, коли батьки постійно або роблять усе за дитину, або очікують, що вона робитиме самостійно те, що поки що не спроможна робити, У результаті у дитини може сформуватися невпевненість у собі, слабка воля.

Третя стадія (3-6 років) визначається розвитком дитини за віссю "ініціативність - провина". При цьому ініціатива додає до автономії здатність брати на себе зобов'язання, планувати, розв'язувати нові завдання, набувати нових корисних навичок. Чи переважатиме у дитини ініціатива, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться до її волевиявлення, визнають і задовольняють її право на допитливість, фантазію, творчість. Почуття провини у дитини викликають батьки, які не заохочують її до самостійності або надмірно карають.

Таким чином, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато в чому забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її соціалізації.

До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї, зараховують:

• соціально-демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сім'ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь);

• превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї;

• тривалість і характер спілкування з дітьми;

• загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

• зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

• матеріально-побутові умови.

В Україні типовою є нуклеарна сім'я з невеликою кількістю дітей (52,1% - однією дитиною), із професійно зайнятими батьками, що підтримують здебільшого ділові контакти з родичами. У неповних сім'ях виховують 1,5 млн дітей. Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх більшість не має можливості створити для дітей сприятливі умови життя. Отже, сучасна українська сім'я часто не має змоги повною мірою реалізувати свій виховний потенціал. Це спричинюється як особливостями суспільного виховання, так і негативними змінами всередині сім'ї: зниженням її стабільності, малодітністю, послабленням традиційної ролі батька, трудовою зайнятістю жінки та інше.

3. Психологічні механізми соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на дітей

Ким же для дитини виступають батьки? По-перше, джерелом емоційного тепла і підтримки. По-друге, - владою, найвищою інстанцією, розпорядником благ. По-третє - зразком і прикладом для наслідування. І, в-четвертих, - порадником. Усі чотири функції мають бути присутні у взаєминах із дітьми незалежно від їхнього віку, хоча питома вага кожної з них у різні періоди неоднакова. Наприклад, у ранньому дитинстві «лідером» виступає перша функція, потім пріоритетності набуває друга. У молодшому шкільному віці повинна переважати третя, а з настанням пубертатного періоду - четверта. З цього випливає необхідність перебудови характеру взаємин, змісту, форм і напрямів спілкування дорослих і молодших членів сім'ї. Та доволі часто цього не відбувається, ігнорується той факт, що мірою дорослішання, у дітей накопичуються певні знання, формуються особисті смаки, погляди, своя система моральних цінностей, які не завжди співпадають, а іноді й різко відрізняються від тих, які склалися в їхніх батьків. У таких випадках позиція батьків, їхнє ставлення до дітей може звестися до двох крайностей.

Відповідно до першої, позиція батьків ґрунтується на переконаності, що влада над дітьми надана їм «від бога». Виходячи з цього, будуються й їхні взаємини з дітьми: замість намагання порозумітися, розібратися в тому, що стало причиною невиконання тих чи інших вимог, дорослі воліють деспотично нав'язувати дітям свої судження, оцінки, не пояснюючи при цьому, чим вони керуються. Причини для виникнення таких ситуацій можуть бути різноманітними: поведінка, манера вдягатися, зачіска, небажання дитини займатися якимось видом діяльності, небажані друзі тощо. Така позиція може призвести до серйозних негативних наслідків, адже зустрівши опір з боку дітей, батьки врешті-решт доходять висновку, що юнацький стиль життя, який не відповідає звичкам, смакам і уподобанням дорослих, є аморальним. Ґрунтуючись на такому переконанні, у своїх спробах виправити справу вони можуть дійти до жорсткої регламентації усього життя дитини, а це негативно позначається на її розвитку, на формуванні дитячої особистості в цілому. Інша крайність полягає в тому, що батьки починають побоюватися своїх дорослих дітей і поступово капітулюють перед ними.

Обидві позиції спричинюють порушення нормальних взаємин (озлобленість на старших у першому випадку; скептично-поблажливе ставлення з боку дітей, а то й презирство - у другому) між поколіннями, втрати дорослими авторитету.

На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем.

Як відомо, існує кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей. Це насамперед ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи стати такими, як вони. При цьому наслідування супроводжується певними очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення дитини з батьками на основі сильного емоційного зв'язку з ними.

Крім того, батьки впливають на своїх дітей через механізм підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і караючи дитину за порушення правил; батьки поступово вкорінюють у її свідомість систему норм.

Батьки можуть використовувати різні засоби заохочення - соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди, привілеї). При цьому похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних. Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. Якщо в разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, то у противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти оцінюють похвалу. Якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили, похвала перестає бути засобом заохочення.

Ефективні та неефективні засоби заохочення дітей наведено в табл.

Якщо потрібно покарати дитину за певну провину, це слід робити одразу після неї. При цьому необхідно бути суворим, але не жорстоким. Надто суворе покарання, як правило, викликає в дитини страх і озлобленість, вона починає уникати людини, що суворо поводиться з нею, а в разі загострення стосунків може втекти з дому. Дослідження свідчать: правила поведінки, що нав'язуються через суворе покарання, діти засвоюють найменшою мірою. Покарання буде дієвішим, якщо пояснити дитині, за що її карають. Експериментально встановлено, що дитина швидше підкориться, якщо їй спокійно і дохідливо пояснити, чому вона має це робити, ніж без пояснень покарати за неслухняність.

Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.

Батьківський авторитет у педагогічній літературі розглядається як «визнаний вплив батьків на переконання й поведінку дітей, що ґрунтується на глибокій повазі й любові до батьків, довірі до високої значущості їхніх особистісних якостей і життєвого досвіду, до їхніх слів і вчинків».

За іншого визначення, авторитет батьків - це «високе значення особистих якостей і життєвого досвіду батька й матері в очах дітей і заснована на цьому сила батьківського впливу. Звідси і слухняність, і виконання дітьми вказівок чи порад батьків не зі страху чи матеріальної вигоди, а з усвідомлення їх справедливості й доцільності».

Про важливу роль батьківського авторитету у вихованні дітей писав А. Макаренко. На думку педагога, смисл батьківського авторитету полягає в тому, що він не потребує жодних доказів, приймається як безсумнівна позитивна характеристика дорослого, його сила й цінність, які дитина може бачити. Батьківський приклад і авторитет, стверджував Антон Семенович, - специфічна форма передачі соціального, в т.ч. і морального, досвіду старшого покоління молодшому, це важливий механізм соціального наслідування [16].

Сьогодні прийнято розрізняти три види авторитету: формальний, функціональний, особистий. Формальний авторитет породжується соціальною роллю людини, тобто виконувана нею певна соціальна функція накладає відповідний відбиток на її взаємодію з іншими людьми. Яскравим прикладом цього виду авторитету є природний зміст таких соціально-рольових взаємовідносин, як Дорослий - Дитина, Батьки - Діти, Вчитель - Учень тощо.

Найвищий вид авторитету - особистий. Він формується за умов демократичного стилю виховання, здорових взаємин між усіма членами сім'ї. Його міцність значною мірою залежить і від єдності та послідовності вимог батьків. Проте суворість і вимогливість батька та матері не заперечують виявлення довіри до дітей, сердечного і ласкавого до них ставлення. Якщо дитина любить і поважає батьків, котрі відповідають їй взаємністю, якщо між дорослими і молодшими панує взаєморозуміння, то це - правильний шлях до створення справжнього особистого авторитету.

Аналізуючи досвід сімейного виховання, А. Макаренко дійшов висновку: багато хто з батьків не розуміє значення свого авторитету для дітей. Іноді поведінка батьків призводить до формування помилкового авторитету. Наведемо основні його види .

• Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або затурканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за пригноблене дитинство.

• Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються своїми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто виростають хвалькуватими, не вміють критично ставитись до власної поведінки.

• Авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" подарунками, обіцянками. При цьому може вирости людина, привчена викручуватись, достосовуватись, яка прагне одержати якнайбільше вигод тощо. Справжній авторитет ґрунтується на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.

У реалізації виховних намірів дорослі найчастіше керуються своїми поглядами щодо людської сутності, життєвих цінностей і моралі. Але треба пам'ятати, що кожна сім'я є інтимною соціальною групою, життя в якій має свою специфіку, адже люди, які її створюють - індивідуальні й неповторні. Та головне, що відрізняє сім'ї, - це характер атмосфери, яка панує в родині й віддзеркалює розуміння батьками як своїх подружніх ролей, так і, що має визначальне значення, ролей вихователів власних дітей. Саме до останнього хотіли б привернути увагу, керуючись переконанням, що саме спосіб сімейного виховання, який обумовлює зміст внутрішньосімейних взаємовідносин, справляє домінуючий вплив на формування особистості дитини.

Виходячи із специфічних якостей кожної окремої сім'ї, можна стверджувати, що зміст сімейного виховання не є однаковим у всіх родинах. Доволі часто погляди і дії батьків мають дещо помилкове спрямування. Наприклад, зміст сімейного виховання може набувати одностороннього характеру. В 54,1% сімей батьки фактично пускають справу виховання на самоплив, зосереджуючи основну турботу на таких проблемах, як навчання, слухняність, одежа, харчування тощо. У деяких сім'ях турбота батьків зосереджується на всебічному розвитку дитини, що нерідко шкодить її здоров'ю.

В інших сім'ях, навпаки, основна турбота батьків фокусується на самопочутті дитини, робиться установка на так звану «теорію вільного виховання», застосування відповідних педагогічних технологій.

Непоодинокими є випадки, коли батьки, керуючись «педагогічною доцільністю», намагаються не виявляти своєї любові, уваги до дітей, обґрунтовуючи свій стиль ставлення тим, що прояв подібних почуттів може розбещити дитину, «розм'якшити» її характер, зробити непідготовленою до життєвих перепитій. Це веде до серйозних відхилень у розвитку дитячої особистості. Діти, які піддаються такому виховному впливу, зазвичай ростуть замкненими, побоюючись виявляти свої почуття, емоції, прагнення. Поступово в них складається певний тип взаємин з батьками, який з часом поширюється й на інших дорослих. У результаті -непорозуміння, конфлікти, звинувачення в неуважності, відсутності чуйності й щирості, егоїзмі та самолюбстві.

Досить поширеним явищем у сімейному вихованні є намагання деяких батьків завоювати дешевий авторитет у своїх дітей за допомогою таких прийомів, як запобігання, своєрідний підкуп, випинання доброти тощо. Наслідком цього стає, по-перше, зниження авторитету батьків, втрата ними дитячої поваги і, по-друге, формування у маленької людини таких негативних якостей, як лицемірство, брехливість, нещирість.

Є сім'ї, в яких батько або мати вступають у своєрідне змагання щодо зовнішнього прояву любові до дітей. Розцінювати це можна як недостатність педагогічної культури, що призводить до різних негативних наслідків: за наявності у сім'ї двох або більше дітей спостерігається своєрідний розподіл сфер впливу батьків на них, з'являються улюбленці й менш любимі, поміж дітьми виникає відчуженість, іноді навіть ворожнеча. Така сім'я перестає бути цілим, згуртованим, дружнім колективом. Якщо дитина в сім'ї одна, то в подібній ситуації, зваживши всі «за» і «проти», вона віддає перевагу комусь одному з батьків, відсунувши іншого на другий план. Це, в свою чергу, спричинює розлад між батьками, а дитина росте нещирою, користуючись для досягнення своїх цілей конкуруючою батьківською любов'ю. Гарантій на формування позитивних особистісних якостей у подібних випадках дуже мало.

Зустрічаються випадки застосування батьками неправомірних методів і форм впливу на дітей, коли вимоги дорослих набувають безапеляційного характеру, хоча, по суті, є проявом їхньої суб'єктивної думки.

Спосіб взаємин дорослих і дітей є не тільки засобом підтримки їхніх З контактів, а й своєрідним, досить дієвим методом виховання - виховання взаємовідносинами. Це відбувається тому, що саме в спілкуванні з дорослими діти найчастіше засвоюють (а точніше, закріплюють) свої майбутні моделі поведінки. Водночас дослідження доводять, що тільки від 16,0 до 51,0% батьків проводять вільний час разом з дітьми. І справа не в тому, що в дорослих бракує вільного часу (хоча цей показник досить високий - 46,5%), а в його організації: майже 69,4% батьків віддають перевагу перегляду телевізійних передач, спілкуванню з іншими людьми, зводячи контакти з власними дітьми до мінімуму.

Конкретною соціально-психологічною формою організації життєдіяльності сім'ї виступає структура ролей у ній. Саме ця структура в основних рисах визначає, що, ким, коли, у якій послідовності повинно робитися. Під роллю у психології найчастіше розуміють «нормативно схвалені форми поведінки, що очікуються від індивіда, котрий займає певну позицію в системі суспільних і міжособистісних відносин» (Петровський А.В., Ярошевский М.Г.). Крім самої поведінки, у поняття «роль» включаються також бажання й цілі, переконання і почуття, соціальні установки, цінності та дії, які очікуються або приписуються людині, що займає у суспільстві певне положення. Це повністю стосується і сімейних ролей «батько», «мати», «чоловік», «дружина», «дитина», хоча кожен член може виконувати (реалізовувати) одночасно кілька соціальних ролей. У реальному житті провідними ролями сімейного життя є ролі Дорослого, Дитини і Батька.

Усе сімейне виховання, по суті, зводиться до того, щоб Дитина врешті-решт стала Дорослим. Для цього її слід постійно повертати до дорослої ролі, частіше ставити в ситуації, коли 6 вона самостійно приймала рішення, реагувати на її роль Дитини по-дорослому, спокійно і доказово. Тобто, «лінія Батька продуктивна тоді, коли він справедливий і компетентний, а Дитина уважна і схильна вчитися». Наприклад, у ранньому дитячому віці Дитина охоче вчиться на рівні Дитина-Дитина (ось чому спеціалісти радять більше уваги приділяти іграм з дітьми). У підлітка ефективність взаємодії підсилюється, якщо реалізуються взаємини Дорослий-Дорослий, але йому найчастіше нав'язують попередню схему «Батько-Дитина», що викликає у нього протест.

У кожній сім'ї дитині відводиться певна роль, відповідно до якої будуються її взаємини з батьками і яка, у більшості випадків до певного віку в силу незначного життєвого досвіду, обмеженості можливостей, несформованості характеру, не викликає у неї будь-яких заперечень.

Останнім часом все частіше виникає питання щодо емансипації дітей від батьків. У деяких сім'ях цей процес розглядається як неминучий і з першими ознаками його виникнення батьки або у безсиллі опускають руки, або намагаються «боротися» за своїх дітей за допомогою заборон.

Емансипація дітей від батьків - складне і багатоаспектне явище. Воно виявляється, так би мовити, у чотирьох вимірах, які в своїй єдності складають сутність взаємин між дорослими та дітьми.

Емансипація може стосуватися тільки емоційної сторони взаємин (коли емоційні зв'язки між батьками і дітьми поступово розриваються або витісняються зв'язками з іншими - товаришування, кохання); бути когнітивною за своєю суттю (коли між батьками і дітьми поступово утворюється стіна нерозуміння); відбуватися в поведінковому аспекті взаємин (коли батьки вже не можуть регулювати поведінку власних дітей) і, нарешті, просто бути нормативною (якщо ті норми і цінності, на які орієнтуються батьки, стають чужими для дітей). Але кожний з цих аспектів веде до внутрішньосімейного міжпоколінного відчуження.

Що ж лежить в основі такого відчуження? По-перше, реально існуючі зміни позицій у взаєминах з дітьми. По-друге, і це значно важливіше, невміння дорослих враховувати ці зміни і небажання відповідним чином змінити свої взаємовідносини з дітьми. Сліпе прагнення спиратися на формальну владу, авторитарність і примус, відмова у можливості існування рівноправного характеру взаємин з молодшими членами сім'ї, небажання створити сприятливий морально-психологічний клімат - усе це відбивається на дітях, на розвитку і формуванні їхньої особистості.

Проведені дослідження свідчать, що досить часто зустрічаються сім'ї, в яких основна мета виховання вбачається у тому, щоб втілити в дитині свою, нездійснену, в силу тих чи інших об'єктивних чи суб'єктивних обставин, мрію. При цьому доволі часто не враховуються можливості, інтереси, здібності, прагнення дитини, які можуть значною мірою відрізнятися від «запрограмованих» батьками цілей. За цих умов дитина втрачає незалежність, перекручуються її задатки й особистісні якості. Ефект від такого виховання неоднозначний. В одних випадках дитина намагається «втиснути» себе у створений батьками «портрет», докладає зусиль, аби догодити дорослим, всупереч власним уподобанням і прагненням займається визначеною для неї батьками діяльністю. Але найчастіше вона повстає проти чужих для неї вимог, викликаючи тим самим розчарування і невдоволення батьків. За таких умов можуть виникати конфлікти, причини яких, якщо вони не будуть своєчасно виявлені й усунені, стають основою для накопичення обопільного невдоволення, затяжного непорозуміння між батьками й дітьми, негативно впливають на весь процес внутрішньосімейного буття.

4. Батьківське ставлення та його вплив на формування дитячої особистості

Батьківське ставлення - «це особливий феномен, який поєднує емоційні переживання та почуття, пов'язані з дитиною, поведінкові стереотипи, що проявляються у спілкуванні та поводженні з нею, особливості її сприймання та розуміння» .

У ставленні батьків до дітей акумулюється вся система внутрішньосімейних відносин, у них знаходять свій прояв особливості подружніх взаємин, стосунки дорослих зі своїми батьками, зовнішні соціальні зв'язки сім'ї та ін.

Відомо, що почуття симпатії відіграють значну роль у виховному процесі. Адже виховання - це важка праця, яка значною мірою обумовлена батьківською любов'ю, ставленням, тим, що благо дитини для них не менш, а нерідко і більш важлива річ, ніж власне. Тому порушення почуття симпатії у батьків може спричинити негативні наслідки, порушити процес педагогічно обумовленого виховання.

Заслуговує на увагу класифікація основних стилів батьківської поведінки запропонована І. Дубровіною. Досліджуючи методи впливу батьків на дітей, які виявляють негативні емоції, вона виокремила такі з них:

«Командир-генерал». Цей стиль виключає можливість будь-якої альтернативи, прагне тримати всі події під жорстким контролем, заперечує найменший вияв негативних емоцій. Зміст взаємин з дитиною («Зупинись!», «Схаменись!») зазвичай викликає у неї образу, бажання заперечувати і проявляти жорстокість. В основі ставлення - батьківська переконаність у тому, що всі права належать їм. Основними засобами впливу виступають накази, команди і погрози, спрямовані на всебічний і повсякчасний контроль.

«Батько-психолог». Деякі батьки виступають у ролі психолога і намагаються аналізувати проблему, що виникла. Це проявляється в тому, що дорослі ставлять численні запитання, спрямовані на діагностику, інтерпретацію й оцінку подій, вчинків, вважаючи, що таке право дає їм володіння «вищого знання». Батько-психолог повсякчас прагне пізнати всі деталі, що повністю позбавляє дитину бажання відкривати свої внутрішні почуття.

«Суддя». При сповідуванні цього стилю, дитина вважається винною ще до винесення рішення. Єдина мета, яку переслідують батьки-судді - довести правомірність власної позиції.

«Священик». Подібний стиль наближається до менторства. Повчання, переважно, зводяться до моралізування з приводу того, що відбувається. Всі висловлювання батьки, зазвичай, починають словами: «Ти повинен...» або «Ти не повинен», вважаючи, що таке ставлення забезпечить формування у дитини тільки «правильних» почуттів.

«Цинік». Батьки-циніки, як правило, переповнені сарказмом, намагаються в той чи інший спосіб принизити дитину. Вони демонструють свою перевагу за допомогою відчуження і відрази до того, що відбувається.

Деякі порушення виховання пов'язані з дорослішанням дитини і побоюваннями батьків, у зв'язку з цим процесом, втратити свої позиції та авторитет. У реальному житті це проявляється у наданні переваги дитячим якостям, створенню ролі «маленької дитини». Спостерігаються намагання батьків ігнорувати сам факт дорослішання сина або доньки, в яких з підвищеною увагою культивуються такі дитячі якості, як безпосередність, наївність, грайливість. Для таких батьків дитина залишається «ще маленькою», що знижує рівень вимог до неї, створюючи потураючу гіперпротекцію.

Причина емоційного відторгнення, жорстокого ставлення нерідко полягає в тому, що в дитині батьки немов би бачать риси характеру, наявність яких вони відчувають, але не визнають відкрито у самих себе. Це може бути агресивність, схильність до лінощів, потяг до алкоголю, негативізм, нестриманість. Намагаючись подолати такі (істині чи надумані) якості дитини, батьки одержують від цього емоційну вигоду для себе, нав'язуючи сину роль «невиправного», «хулігана» тощо. Такі дії допомагають батькам вірити, що в них самих подібні якості відсутні. Батьки багато й охоче розповідають про свою непримиренну і постійну боротьбу, про різні заходи і суворі покарання, до яких вони вдаються. Водночас у їхніх висловлюваннях виразно проглядається впевненість, що ніякі намагання не допоможуть, адже дитина «за своєю натурою» така вже є і виправити її просто неможливо.

Певну типологію неправильного виховання, котра видається нам досить логічною, використовує в своїй роботі О. Захаров . Учений розвиває думку, відповідно до якої негативні фактори виховного впливу призводять до дезінтеграції «Я» дитини. У цілому ці фактори можна окреслити таким чином:

1) нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дітей;

2) неприйняття дорослими дитячої індивідуальності;

3) невідповідність вимог і очікувань батьків можливостям і потребам дітей;

4) негнучкий характер стосунків батьків з дітьми;

5) неправомірність виховання в різні вікові періоди;

6) непослідовність у взаєминах дорослих і дітей;

7) неузгодженість змісту, цілей і засобів виховання між батьками.

Батьківське ставлення, засноване на уникненні контактів з дитиною, виявляється у відкиданні, презирстві, переслідуванні, відмові та запущеності.

Відкидання ґрунтується на антипатії, неповазі та встановленні великої дистанції. Формула батьківської позиції: «Ця дитина викликає у мене неприємні почуття та небажання мати з нею справу». Батьки намагаються зменшити будь-яке спілкування з дитиною, не помічати її присутності й зовсім уникають її тоді, коли вона потребує допомоги та підтримки. їхнє ставлення характеризується холодністю, навіть ворожістю, приниженням її гідності. Дитина досить часто залишається одна, що використовується з метою уникнення будь-яких контактів з нею. Заборони та накази, що застосовуються дорослими, переслідують не мету виховання, а є лише прагненням звести до мінімуму взаємодію з дитиною. Подібний прояв батьківських почуттів веде до формування в дитини агресивності, неслухняності, брехливості. У деяких випадках у дітей, які «відкидаються» батьками, виникає лякливість, безпомічність, труднощі в спілкуванні з ровесниками і дорослими.

Презирство у ставленні батьків викликане антипатією, неповагою, але наявністю певної близькості. Формула батьківського ставлення така: «Я безмірно страждаю від того, що моя дитина така нерозвинена, вперта, невміла, боязлива, неприємна іншим людям». Сповідуючи таке ставлення, батьки, як правило, не помічають і не хочуть помічати нічого позитивного в дитині, зовсім ігнорують її досягнення, але водночас страждають від зв'язку з такою, як їм здається, невдахою. У сімейному спілкуванні присутні постійні осмикування, вимогливість, моралізування, примушування.

Переслідування характеризується антипатією, неповагою та міжособистісною близькістю. Формула батьківського ставлення: «Моя дитина - негідник, і я доведу їй це». Батьки твердо переконані в тому, що їхня дитина перетворилася на закінченого негідника. Вони намагаються суворістю, жорстким контролем зламати дитячу волю, виступають ініціаторами залучення до процесу сімейного виховання громадськості, нерідко схильні до суворих засобів покарання.

У відмові поєднується антипатія, неповага, велика дистанція. Формула виховання така: «Я не хочу мати справ з цим негідником». У вихованні переважає відсторонення від проблем дитини, але водночас батьки начебто здалеку спостерігають за нею, визнають її силу, цінність окремих якостей. При загостренні стосунків такі батьки звертаються за допомогою до громадських організацій, правоохоронних органів, намагаються передоручити виховання дитини школі, іншим організаціям.

Запущеність дитини заснована на загальному холодному ставленні батьків до неї, хоча дорослі відкрито не виявляють ворожості. Взагалі дитині приділяється мало уваги, відсутнє піклування про її фізичний і психічний розвиток. Батьки часто залишають дитину одну, але не через те, що прагнуть уникнути з нею контакту, їм просто ніколи.

Зазвичай, у реальному житті ці характеристики не мають такого різкого виявлення. Досить часто спостерігається поєднання кількох типів ставлення батьків до дітей, коли один з них за певних умов може набувати домінуючого характеру.

Одним з найбільш поширених проявів хибного розуміння сутності батьківської любові є намагання батьків за будь-яку ціну вберегти своїх дітей від фізичних і духовних навантажень. Така позиція батьків виявляється у твердженнях: «Ще встигне напрацюватися», «Ми прожили тяжке життя, хай хоч діти поживуть краще» тощо.

Порівняємо для наочності два різновиди прояву любові до дитини, які є досить типовими для сучасної сім'ї. У першому випадку батьки прагнуть досягти щастя своїх дітей турботою про здоров'я, нервову систему тощо. Вони всіляко намагаються відмежувати сина чи дочку від будь-яких справ, доручень, докладають зусилля, щоб передбачити їхні бажання, які миттєво виконуються. Такі батьки розраховують на те, що така «любов» до дитини сьогодні в майбутньому дозволить їм одержати відповідну любов і вдячність від своїх дорослих дітей. Однак, ставши дорослими, такі діти навряд чи будуть вдячні батькам за непідготовленість до життя.

В інших випадках, діти - це рівноправні члени родини, які мають свої обов'язки, підпорядковуються тим чи іншим вимогам внутрішньосімейного колективу.

Безперечно, люди різняться між собою не тільки тим, як вони люблять, але й тим, як вони виявляють це почуття. Такі якості, як біологічна прив'язаність, чутливість і доброзичливість є суто індивідуальними. І досягти їхньої єдності, однаковості прояву (якщо їх немає спочатку) практично неможливо. Така єдність можлива лише через турботу про дитину, повагу до неї.

ВИСНОВКИ

Сім'я - невід'ємний елемент соціальної структури суспільства, сполучна ланка між ним і людиною, що забезпечує неперервність спадковості між поколіннями. З одного боку, сім'я - замкнене об'єднання людей, що захищає свій внутрішній світ, свої таємниці та секрети, протистоїть зовнішньому впливу. Якщо позбавити сім'ю її внутрішнього світу, зробити все, що в ній відбувається, відкритим для суспільства, вона розпадеться, 3 іншого боку, сім'я є відкритою для різноманітних процесів суспільного розвитку і це не руйнує її, а, навпаки, сприяє задоволенню потреби в спілкуванні з іншими людьми, гарантує почуття безпеки. Отже, сім'я тісно пов'язана з суспільством. Кожний її член входить до різних об'єднань та соціальних груп: виробничих і навчальних колективів, дитячих та юнацьких організацій, громадських об'єднань, політичних партій, вступає у відносини з підприємствами торгівлі, охорони здоров'я, з місцевою владою, сусідами тощо.

За своєю біопсихічною й соціально-економічною суттю сім'я має, так би мовити, «перекинути місток» між особистістю, яка розвивається, і суспільством. Саме в сім'ї, серед найближчих і найрідніших людей, дитина засвоює певні соціальні ролі, відповідні правові й моральні норми та цінності. Проте не треба забувати, що сьогодні, коли переоцінка цінностей досягла свого апогею, коли наркотики - майже узаконена злочинність, а корупція стала яскравою реальністю для українською суспільства, виконання батьками найважливіших функцій, притаманних сім'ї, значно ускладнюється.

Процес соціалізації дитини передбачає різнобічне пізнання маленькою людиною навколишньої соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної і колективної праці, прилучення до національної і вселюдської культури. Тому провідними чинниками у формуванні дитячої особистості виступають моральна атмосфера, що панує в сім'ї, спосіб внутрішньосімейного життя та його стиль. Йдеться про соціальні установки, систему цінностей сім'ї, взаємини її членів між собою та ставлення до інших, моральні ідеали, потреби, сімейні традиції тощо.

Аналіз життєвих реалій засвідчує, що загальна картина ціннісних орієнтацій дорослих членів сімей характеризується нестійкістю. Кризовий стан економічного й соціального розвитку України зумовив пріоритет матеріального чинника, що спричинює цілу низку суперечностей в установках сім'ї, впливає на змістове наповнення її функцій. Це виявляється а тому, що дефіцит грошових знаків (дійсний чи уявний) або їх надважкий заробіток викликає зниження уваги батьків до прищеплення дітям умінь і навичок працьовитості, формує зневажливе ставлення до цінностей праці. У вихованні молоді перевага надається орієнтації на «престижність» тієї чи іншої роботи, яка сприймається і усвідомлюється такою залежно від обсягу матеріальних благ, що вона може забезпечити. Однак подібні установки батьків не завжди адекватно сприймаються дітьми. Це призводить до того, що досить поширеним явищем в українському суспільстві став феномен маргіналізації свідомості й поведінки молодих людей. Тобто йдеться про відмову (резиґнацію) значної частини дітей і молоді від власних зусиль, спрямованих на відповідність потреб вимогам середовища, необхідних для забезпечення достатньо високого рівня життя завдяки інтенсивному навчанню, праці, активній конкуренції тощо. Причому така соціально пасивна позиція притаманна як дітям, чиї батьки мають досить високі прибутки, так і представникам малозабезпечених верств населення.

В цілому батьки вважають, що саме вони здійснюють основний виховний вплив на дітей. Певне значення, на їхню думку, має також вплив неформальних об'єднань і кінопродукції. Вплив книжок і школи розцінюється ними як незначний. Також можна припустити, що батьки здебільшого розуміють виховання як цілеспрямований процес впливу на дитину (для виховання необхідно обрати певний проміжок часу, відповідні методи і «виховувати»). Водночас вони недооцінюють виховного впливу повсякденного життя сім'ї, значення власної побутової поведінки, звичайного родинного спілкування, не розуміючи, що саме повсякденний вплив зумовлює вироблення у дитини на неусвідомленому рівні певних стереотипів поведінки, які, в свою чергу, визначають не тільки окремі звички й життєві установки, а й значною мірою впливають на вироблення дитиною моделі власного майбутнього життя.

За останні роки сім'я втратила багато цінностей, які століттями вважалися основою сімейного виховання. З-поміж основних цінностей, на які батьки орієнтують дітей, найбільш поширеними в порядку їхнього значення є освіта, добробут, професійне самоутвердження, повага з боку друзів, сім'я. Орієнтація дітей на моральні цінності характерна для 11% сімей, на суспільні - 9%, на релігійні - 5%.

Отже, різні стилі догляду, спілкування, взаємодії батьків з дітьми сприяють розвитку та закріпленню певних особливостей дитячої поведінки і характеру, визначають напрям розвитку самосвідомості. З огляду на це, найголовнішим показником сприятливості батьківсько-дитячих взаємин є їх адекватність, що означає тотожність, достатню відповідність можливостям, здібностям, індивідуальним особливостям дитини. Прийняття дитини такою якою вона є, з її своєрідністю природженого темпераменту, характеру, що формується, особливостями особистості, що розвиваються, неодмінно визначає адекватні уявлення про неї та необхідні способи поводження.

Звідси випливає, що оптимізація важливої ролі сім'ї у сучасних соціально-економічних умовах - одне з найважливіших завдань суспільства, всіх його соціальних інститутів, психолого-педагогічної науки. Особлива роль у цьому належить соціальним службам, які в силу змісту та спрямованості своєї діяльності, наявності кваліфікованих працівників, можуть надати сім'ї суттєву допомогу як у вихованні дітей, так і у поліпшенні внутрішньосімейних взаємин у цілому. Однією з важливим передумов належного та ефективного розв'язання цих завдань є знання засобів, методів і форм сімейного виховання, яке ґрунтується на гуманізмі та демократії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бех I.Д. Особистість народжується в сім'ї // Початкова школа. - 2002. - № 2. – С. 12-15.
2.  Бондарчук О.І. Сім'я як осередок соціалізації дитини // Проблеми соціальної захищеності дітей в ринкових умовах. - К.: АЛД, 1998. – 165 с.
3.  Бондарчук О.І. Психологія сім'ї: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2001. – 96 с.
4.  Карлсон А. Вперед к прошлому: перестройка семейной жизни в постсоциалистической Швеции // Вестн. МГУ. - 1995. - № 2. - Сер. 18. Социология и психология. – С. 84-92.
5.  Николаева Е.Н., Купчик В.П., Сафонова А.И. Зависимость эмоциональных реакций человека от негативних переживаний в детстве // Психол. журн. - 1996. - Т. 17. - № 3. – С. 92-98.
6. Павлюк Л. Основи демократичного виховання в Україні // Аудиторія. - 2002. - № 2. – С. 23-26.
7.  Постовий В.Г. Цінності української родини // Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах. - К., 2000. – 156 с.
8.  Психологічна допомога сім'ї: Посіб. / За ред. З.Г. Кісарчук. - К.: Вид-во Ін-ту соціології НАН України, 1998. – С. 15-20.
9.  Психология воспитания / Под ред. В.А. Петровского. - М., 1995.
10.  Семья и молодежь: профилактика отклоняющегося поведения / В.А. Балцевич, С.Н. Буров, А.К. Воднева и др. - Минск: Университетское, 1999.
11. . Циба В.Г. Соціологія особистості: системний підхід: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2000. – 152 с.
12. Размещено на Allbest.ru